Біографія Тараса Григоровича Шевченка

           Тарас Шевченко народився 25 лютого (9 березня) 1814 року в селі Моринці, нині Звенигородського району Черкаської області, Україна (за тогочасним адмінподілом Пединівська волость, Звенигородського повіту Київської губернії). Був третьою дитиною селян-кріпаків Григорія Івановича Шевченка і Катерини Якимівни Бойко після сестри Катерини (8 (20) листопада 1804 - близько 1848) та брата Микити (16 (28) травня 1811 - близько 1870).

Згідно з родинними переказами, Тарасові діди й прадіди з батьківського боку походили від козака Андрія, який на початку XVIII століття прийшов із Запорізької Січі. Батьки його матері, Катерини Якимівни Бойко, були переселенцями з Прикарпаття.

1816 року сім'я Шевченків переїхала до села Кирилівка (нині Шевченкове Звенигородського району) Звенигородського повіту, звідки походив Григорій Іванович. Дитячі роки Тараса пройшли в цьому селі. 12 (24) травня 1816 року народилася Тарасова сестра Ярина, а 26 січня (7 лютого) 1819 року - сестра Марія. Одного разу малий Тарас пішов шукати «залізні стовпи, що підпирають небо», і заблукав у полі. Чумаки, зустрівши хлопця, забрали його з собою й увечері привезли до Кирилівки. 8 (20) березня 1821 року народився Тарасів брат Йосип.

Восени 1822 року Тарас Шевченко почав учитися грамоти в місцевого дяка Совгиря. Того часу ознайомився з творами Григорія Сковороди. У період 1822−1828 років він намалював «Коні. Солдати» (цього твору не знайдено).

Слід завважити, що Т. Шевченко був середнього зросту. 39-річний рядовий Тарас Шевченко у «Формулярному списку про службу лінійного Оренбурзького батальйону № 1» за 1853 рік. був зростом 2 аршини і 5 вершків   
(становлять 164,46 см).

29 січня (10 лютого) 1823 року його старша сестра й нянька Катерина вийшла заміж за Антона Красицького - селянина із Зеленої Діброви.

20 серпня (1 вересня) 1823 року від тяжкої праці й злиднів померла мати Катерина, і 7 (19) жовтня 1823 року батько одружився вдруге з удовою Оксаною Терещенко, в якої вже було троє дітей. Вона жорстоко поводилася з нерідними дітьми, зокрема з малим Тарасом.

22 червня (4 липня) 1824 року народилася Тарасова сестра Марія - від другого шлюбу Григорія Івановича. Тарас чумакував із батьком. Бував у Звенигородці, Умані, Єлисаветграді (тепер Кропивницький). 21 березня (2 квітня) 1825 року від тяжкої праці на панщині помер Григорій Шевченко, і невдовзі мачуха повернулася зі своїми трьома дітьми до Моринців. Тарас пішов у найми до дяка Петра Богорського, який прибув із Києва. Як школяр-попихач, Тарас носив воду, опалював школу, обслуговував дяка, читав псалтир над померлими й навчався далі. Того часу Шевченко ознайомився з деякими творами української літератури. Не стерпівши знущань Богорського, Тарас утік від нього й почав шукати в навколишніх селах учителя-маляра. Відчуваючи великий потяг до живопису, кілька днів наймитував і «вчився» малярства в диякона Єфрема (Лисянка Звенигородського повіту, нині Черкаської області). Також мав учителів-малярів із села Стеблева, Канівського повіту та із села Тарасівки Звенигородського повіту. 1827 року він пас громадську отару в Кирилівці й там зустрічався з Оксаною Коваленко. Цю подругу дитинства Шевченко не раз згадує у своїх творах. Їй присвячено вступ до поеми «Мар'яна-черниця».

Наймитуючи в кирилівського попа Григорія Кошиця, Тарас бував у Богуславі, куди возив поповича до школи, а яблука та сливи - на продаж. Водночас їздив на базар у містечка Бурти і Шпола. 1828 року Шевченка взяли козачком (слугою) до панського двору у Вільшаній (Звенигородського повіту на Київщині), куди він пішов по дозвіл учитися в хлипнівського маляра. Коли Тарасові минуло 14 років, помер Василь Енгельгардт і село Кирилівка стало власністю його сина - Павла Енгельгардта, Шевченка ж зробили дворовим слугою нового поміщика у вільшанському маєтку. 6 (18) грудня 1829 року Павло Енгельгардт застав Шевченка вночі за малюванням козака Матвія Платова, героя франко-російської війни 1812 року, нам'яв вуха кріпаку-слузі та наказав відшмагати його на стайні різками. Наступного дня наказ було виконано: кучер Сидорко відшмагав Шевченка. Упродовж 1829−1833 років Тарас копіював картини суздальських майстрів.

Майже два з половиною роки - з осені 1828-го до початку 1831-го - Шевченко пробув зі своїм паном у Вільні. Подробиці цієї подорожі маловідомі. Імовірно, що там він відвідував лекції малювання в професора Віленського університету Йонаса Рустемаса. У тому самому місті Шевченко міг бути очевидцем Польського повстання 1830 року. З цих часів зберігся Тарасів малюнок «Погруддя жінки», який свідчить про майже професійне володіння олівцем.

Переїхавши 1831 року з Вільна до Петербурга, Енгельгардт узяв із собою Шевченка, а щоб згодом мати зиск на художніх творах (серед дворянства було модою мати своїх «покоєвих художників»), віддав його в науку на чотири роки до живописця Василя Ширяєва. Відтоді й до 1838 року Шевченко жив у будинку Крестовського (тепер - Загородний проспект, 8), де наймав квартиру Ширяєв. Ночами, у вільний від роботи час, Шевченко ходив до Літнього саду, змальовував статуї, тоді ж уперше почав писати вірші.

У Петербурзькій академії мистецтв 

Після викупу Шевченко оселився на 4-й лінії Васильєвського острова в будинку № 100. Незабаром він став студентом Петербурзької академії мистецтв, а вже там - улюбленим учнем Брюллова.

Будучи вже неабияким портретистом, упродовж навчання він опанував також мистецтво гравюри й виявив видатні здібності як графік та ілюстратор. 23 червня (5 липня) 1838 року за рисунок із гіпсових фігур на місячному екзамені в Академії мистецтв Шевченкові виставлено номер тринадцятий (найкраща робота оцінювалась одиницею, а далі оцінки йшли по висхідній).

2 (14) листопада 1838 року Шевченко в Гатчині написав «Думку» («Тяжко, важко в світі жити...»), яку вперше надрукували в харківському альманасі Бецького «Молодик».

24 листопада (4 грудня) 1838 року переїхав на квартиру до Сошенка в будинок № 307 3-го кварталу Васильєвської частини (тепер - будинок № 47 на 4-й лінії).

Наприкінці 1839 року Тарас Шевченко захворів на тиф. Одужував у майстерні Федора Пономарьова - свого найближчого приятеля в Академії мистецтв. Пономарьов залишив нам цікаві спогади про цей період, зазначаючи, що хвороба Шевченка «поглинала наші мізерні кошти».